Tuesday, November 21st

Віра сильніша за смерть

28.07.2013 09:000 комментариевПросмотров: 4

getImageCADEGY2B

—         Матусю, матусю, яка я щаслива!

Донечка Віра вскочила у кімнату, немов вихор, і з порогу випалила найголовніше. Нехай, щоб зайве не переживати. Мати зрозуміє, бо на те ж вона і мати, щоб прощати. А може…і вона зі мною?..

—         Що ти говориш, доню? Де ти була?

—         Неню! Голубонько! Я в церкві була!

—         Де в церкві? В якій? І що тебе туди понесло? З ким ти була?

—         Ми з Тетянкою і її батьками ходили в церкву. Там моляться.

—         Ой, лишенько! С Тетяною! Та вони ж сектанти! Пропала дівчина! Вони хоч тебе нічого не заставляли там робити? Не дай Бог!

—         Та  дав уже, дав, матусю!

—         Що дав? Ану, з цього місця подробніше. Розповідай все!

—         Та я ж і кажу вам, що я дуже щаслива! Мені так легко і радісно на душі, що, ідучи, і землі не відчуваю. Як тільки легко мені зробилося!

—         Чого б це?

—         Я, матусю, в своє серце Господа прийняла!

—         Як це – прийняла? Не розумію. Я тільки знаю, що від тих сектантів всього можна чекати. Всі люди як люди, а вони не такі! Як на окремій планеті живуть.

—         Так, мамо, вони – особливі! Бо Богу служать, і Він їх любить. Він, мамо, всіх любить – і грішних, і не грішних. Бо за всіх Він страждав: і за мене, і за тебе, і за тата.

—         Ой, Господенько! Що це вона говорить? Чи марить? Може, в неї жар? Ти, часом, доню, не захворіла? Звідки цієї біліберди набралась? Постій-постій, ось батько прийде, буде нам обом!

—         Не бійтесь, матусю! Іісус сильніше сильних. З Ним нічого не страшно. Він захистить, бо я ж тепер Його дитина! І ти покайся, мамочко, будем разом до церкви ходити!

—         Я тобі піду! Ач, розумна яка! Поговори мені! Це страшні люди, доню! Не ходи більше туди!

—         Куди це ти не пускаєш мою красуню-доньку? Ану, Вірцю, розповідай, чого хоче від тебе мати?

Так це був батько. Віра пополотніла: «Господи, допоможи, дай слова мені достовірні!»

—         Ну-ну, я слухаю тебе, доню. Де це літала сьогодні моя пташка?

—         Була в церкві, покаялась.

—         Ось тобі! Ще ж паска далеко, щоб святити її йти. А що ж ти там робила? Як – покаялась? З ким ходила?

—         З  Тетянкою і її батьками.

—         Що?!

Наступила довга мовчанка. Здається кожен із трьох чув, як стугонить кожне сердце в грудях.

—         Повтори! Ти з отими пройдисвітами до них на зібрання ходила?! Говори, сказав!

Вираз обличчя батька став суворим, очі блищали гнівом, не передвіщуючи нічого втішного. Остання фраза прозвучала погрозливо.

—         То не пройдисвіти, таточку! Ти їх не знаєш добре. Вони такі добрі, лагідні. І Тетянка – моя подруга – також дуже хороша. У них дома так радісно! Співають, радіють. Видно, що люблять один одного. Я правду говорю, татусю! Вір мені!

Батько стояв, слухав. То червонів, то зеленів, але мовчав. Нарешті, вимовив:

—         Ходімо!

—         Куди?

—         Не питай! Іди!

І Віра слухняно пішла з хати. Підійшли до сараю.

— Бери лопату – сказав батько.

— Навіщо?

— Бери, кажу!

Взяла, пішли. Через огород, через болотечко вийшли на дорогу, що вела за село.

—         Куди ми, татусю, в поле?

Він мовчав, аж поки не прийшли на цвинтар. Дійшовши краю, вибравши місце, сказав:

—         Копай!

Донька почала копати неслухняну землю. Заважало коріння дерев, бур’янів. Батько взяв лопату, допоміг. Мовчали. Виривши достатньо глибоку яму, зупинились. Тепер це буде твій дім. Вибирай, що краще: батькова хата, але без твого Бога, чи ось ця могила? Зрікайся, обіцяй, що ноги твоєї більше не буде у тих сектантів! Інакше…

(обличчя батька потемніло). Інакше я живцем тебе похороню у цій могилі! Я не жартую! Обіцяєш? Говори!

—         Татусю, рідненький! Я ж слово дала! Христос в серці моєму! Це мій захист! І твій буде, як ти покаєшся! Він всіх любить! Ісус за нас страждав! І за тебе також. Я правду говорю. Татусю, я ж донечка твоя, ти мені життя дав!

—         Я його тобі дав, я і лишу тебе його! Вибирай, кажу, побачимо, як твій Ісус тебе спасе! Стрибай у яму! Швидше!

Дівчина стояла перед батьком, як кролик перед вовком. Невже він зможе? Свою кровинку?! І враз вираз ії очей став рішучим. Спокій прокотився по обличчю. Вона підняла голову, подивилася на небо і промовила:

—         Ну що ж, татусю! Воля твоя! Я вибираю Бога! А потім – в небо:

—         Господи, прийми душу раби твоєї!

Сказавши так, сміливо і  рішуче стрибнула в яму. Лягла на дні її і закрила очі. Комок землі першої лопати важко упав на груди. Ось і все.

—         Господи, я іду до Тебе!

getImageCA4UMN96

Та раптом… Що це? Вона почула чоловіче ридання. То плакав ії батько, промовляючи:

—         Не можу, я більше не можу, Господи! Прости! Рідну дитину! Живцем! Доню! Доню! Прости!

Він стрибнув до неї в яму.

—         Доню, роби, як знаєш! Господи, прости! Здурів, мабуть, я від відчаю! Прости, Господи.

І вони разом у тій ямі, стоячи на колінах, молились Всевишнєму і цілували одне одного.

Ця неймовірна історія скінчилася тим, що сім’я зараз прославляє Бога, молиться Йому. Всі вони діти небесного Отця!

 

Свідоцтво брата Сергія Дудкіна

Діна Торшина

Комментарии

Оставить комментарий


Приеднуйтесь

Партнери сайту

Черкасская мебельная компания Bro.

Счетчик