Thursday, December 14th

В зоні свободи: історія звільнення

13.06.2016 10:520 комментариевПросмотров: 3

Ця маленька однокімнатна квартира ніби кричала про свою унікальність. Тонкі стіни були рясно усіяні квітами, а дрібні меблі хвойними зображеннями карпатських ялинок. Тут, безперечно, мешкав художник, адже в усіх кімнатах день у день відчувався запах свіжих фарб. Останній поверх цієї багатоповерхівки мав трохи скошену стелю, та це тільки додавало креативності помешканню. Хазяйка квартири, Анна, була корінною француженкою. Проте, коли їй виповнилося вісімнадцять, дівчина переїхала жити до України. За рік після переїзду Анна вступила до університету і ось вже закінчувала своє навчання. Вона бачила себе геніальним юристом і не помилилася. Під час навчальної практики її роботу дуже високо оцінювали і вже тоді пропонували роботу. Та Анна точно знала, чого хоче і відмовлялась, посилаючись на навчання. У новому місті дівчина швидко освоїлася і знайшла друзів. Це були люди абсолютно різних професій, та вони стали такими близькими! А цю ніби казкову квартиру Анні вдалося придбати зовсім нещодавно. Вона, разом зі своєю подругою Софією, цілісіньке літо працювали кимось накшталт тамади. Дівчата організовували дитячі свята та Дні Народження в елітних резиденціях. За три місяці їм вдалося заробити чималу суму грошей, яку було відразу ж витрачено. Анна та Софія придбали квартиру та невеликий новенький автомобіль глибокого червоного відтінку. Щасливі таким масштабним покупкам, студентки власноруч взялися облаштовувати однокімнатну квартиру, яка була під самим дахом багатоповерхівки. Гості приходили до цього будинку ледь не щодня. Друзі, колеги та брати обох мешканок постійно навідували їх. Особливо любили дівчата перші весняні дощі, коли чарівні краплі води починали грати довгі та затяжні п’єси. В такій атмосфері їм хотілося творити, адже це була справжня музика, музика природи. Цьогорічна весна довго не приходила. Холодні і жорсткі вітри й досі нагадували про зимові морози, та потім почали пускати трошки тепла у вікна. Згодом стало вже зовсім тепло і весняно, тож подруги вирішили взятися за якусь нову справу. Спершу на думку не спадало зовсім нічого, навіть якась малесенька ідейка не приходила до них у гості. У перервах між навчанням вони прагнули стати митцями якоїсь дійсно корисної справи і всі їхні думки були зайняті лише цим.

Анна та Софія ніколи не бачили війни. В рідному Парижі Анна бачила багато, та про війну в тій місцевості не йшлося ніколи від її народження. Софія ж, до переїзду, мешкала у мирній Ризі, а про війну чула лише з розповідей діда, який був колись генералом. Цим дівчина завжди пишалася, але не більше. Тож ніхто з них не міг навіть припустити такої  думки — їхати в зону бойових дій і допомагати там. Що ж, цього разу корисна справа знайшла їх сама, коли братів Анни та Софії  забрали на війну. Андрій та Сергій були громадянами України, мали молодих дружин і мріяли про великі та міцні родини. Того ранку, стоячи під військоматом, дівчата стискали руки одна одній і намагалися запевнити себе в тому, що мрії братів скоро стануть реальністю, що в них буде шанс на те бажане життя.  Міцно обійнявшись,  вони попрощалися і ще довго стояли в глибині пустої алейки.

Майже три тижні Софія й Анна погано спали, а про приготування їжі взагалі забули. Та після кількох тривожних сюжетів по телебаченню дівчата не витримали і твердо вирішили їхати в зону АТО волонтерами. Звісно, відправити до танків і гармат двох тендінтих дівчат було б нісенітницею, тому до них приставили кремезного водія Віктора. Віктор у минулому займався тайським боксом, але пішов зі спорту через постійні сварки з дружиною, яка ненавиділа відрядження та змагання, що забирали у неї коханого.

Перед тим, як вирушити в дорогу, Софія, яка на той час вже мала посвідчення журналіста, зв’язалася з прес-центром АТО і запитала, як там оцінюють матеріальну забезпеченість солдатів. Відповідь була неочікуваною і аж занадто приємною та радісною:

—         У хлопців все просто чудово. Вчора ми отримали овочі, фрукти, молоко та цукерки. Новий одяг нам привезли, він, знаєте, ще й не горить! Словом, декому тут живеться навіть краще, ніж вдома.

Софія ввічливо подякувала своєму “колезі” і, поклавши слухавку, кілька хвилин боялася заговорити. Вона не розуміла, чим їй не подобається те, що тільки-но почула. Адже якщо її брат і дійсно так добре усім забезпечений, то дівчина має бути абсолютно спокійною. Вона роздумовувала, що повинна робити далі, прогулюючись темними вулицями вранішнього міста.

Невдовзі розвиднилося, посвітлішало. Рівні, трохи заломлені сонячні промінчики падали на обличчя усміхнених людей і тремтіли у їхніх очах.

–       Нарешті їдемо! — раділи дівчата в очікуванні заповітної подорожі.

Вони зібрали гроші і на їжу, і на спорядження, і навіть на книги для своїх захисників. Анна думала про Сергія і не могла відвести очей від яскравого дитячого малюнку, підписаного “Для тата!”. Маленька донечка, яка тільки-но навчилася писати, передала, мабуть, найдорожчий оберіг для свого тата. А Софія везла Андрієві смаколики від дружини і радісну звістку про двійню, адже чоловік, який знав про вагітність дружини, навіть не здогадувався, хлопчика чи дівчинку носить під серцем його кохана. А виявилося — обох. Автомобіль їхав обережно, іноді зупиняючись на блокпостах. Дівчата по черзі сідали на переднє сидіння, аби одна могла пильно стежити за дорогою, тим самим підтримуючи водія, а інша в той час відпочивати і набиратися сил для аналогічної роботи. В салоні звучала сучасна українська музика і юні волонтерки час від часу підспівували там, де знали слова.

Дорога була нелегкою: на кожному кілометрі немаленькі ями, які вже скоро святкуватимуть кругленьку дату. А коли чулися постріли з боку  аеропорту — дівчат пробирав жах і справжня паніка, з якими до цього моменту вони були ледь знайомі. Остання зупинка була не дуже радісною. Майже дві години чоловіки у формі вимагали “показать все необходимые документы для создания временного пропуска”. І хоч на цьому місці знайомство виявилося не дуже приємним, все ж, далі прорватися їм вдалося. На щастя чи до горя — незрозуміло, але вдалося.

Анна та Софія мріяли пошвидше побачити своїх братів, а тому попросили водія їхати швидше. У автівці на трохи більшій, ніж зазвичай, швидкості та, мабуть, через всеобіймаючу радість, вони не помітили двох таксистів та їхніх “залізних коней”, бо інакше б обов’язково розібралися, що вони тут роблять. Дівчата вибігли з машини і впевнено, проте не дуже швидко, тримаючись за руки, почали рухатися вперед. Першим вони побачили Сергія. Хлопець виглядав помітно змужнілим, але трохи засмученим. Радісні волонтерки побігли його обіймати.

–       Нарешті ми до вас доїхали!

–       Це точно! Всю ніч в дорозі, але це того варте!

–       І я дуже радий вас бачити, але що ви тут робите?

–       Ну.., — почала Анна, — ми волонтери.

–       Так, привезли вам смачненького і тепленького, — продовжила Софія.

–       Ох, дівчата, тут не тепленького треба, а солоненького. Або аспірину. Тут таке у нас робиться…

Дівчата переглянулися і мовчки пішли за Сергієм. Побачивши Андрія, вони вчотирьох пішли знайомитися з усім батальоном. Тут дівчата і про позивні братів дізналися, і про те, як часто їх обстрілюють. Та вражало зовсім не це. В душу дівчатам запав жахливий і непереборний алкоголізм, що панував серед українських захисників, за яких молиться Україна.

 

 

–       Ми за них молимося, а вони п’ють…

–       От так і живемо, — сумно підтвердив Андрій, — хто молиться, а хто думає чим похмелитися.

–       То треба ж щось робити!,- почали скандувати волонтерки.

–       Звідки у вас алкоголь? Невже волонтери привозять?

–       Та ні, волонтери навіть можуть не знати про це, бо випивку привозять місцеві таксисти на замовлення солдатів.

Трохи поговоривши, дівчата почали розпаковуати подарунки і дарувати воїнам. А згодом поїхали додому, назад, у цивільне життя.

–       Як відчувала, що не все добре, — тихо прошепотіла Софія, дивлячись у вікно автомобіля, що від’їжджав.

–       Треба психологів привезти. А ще краще — лікарів!

–       Не погодяться. Жоден алкоголік не захоче визнавати свою хворобу і лікуватися від неї. А тим паче, у них наче й виправдання є — на війні все ж таки. А це стрес щоденний і загроза життю.

–       Нічого, щось придумаємо.

Вдома дівчата почали збирати нову гуманітарну допомогу, гроші на тепловізори та вигадувати, як зарадити новій біді — алкоголізму на війні. А тим часом у благодійному об’єднанні волонтерів, де були задіяні Анна та Софія, відбувся справжній ажіотаж: дитячі садочки та школи почали сотнями надсилати листи солдатам. Спершу дівчата їх просто сортували і розвозили воїнам, а потім вигадали дещо цікавіше. Листи, які вражали їх найбільше, дівчата вирішили відзнімати на відео. Вони шукали авторів та просили їх зачитати уривки зі своїх листів на камеру. Усіх їх обєднувало одне — смерть рідних через алкоголь. Волонтерки сподівалися, що це розчулить серця воїнам-алкоголікам і вони кинуть згубну звичку заради майбутнього, заради країни, заради своїх дітей.

–       …Мы жили в Луганске, а потом там начали громко и страшно стрелять и нам пришлось уехать. Но я так хочу домой! Там мой зайчик плюшевый остался, а я без него долго уснуть не могу… А еще у меня недавно умер папа. Он жил с нами в Луганске и очень любил пить водку. А когда мама решила уезжать в другой город, то он сказал, что никуда не поедет. От там напился очень и пошел по улице гулять, а там его застрелили. Надеюсь, ты хорошо себя ведешь на войне и с тобой ничего не случиться. Мама всегда говорит, что за солдат, которые нас защищают, надо молиться. Я молюсь за тебя…

–       …Мы с братом в Горловке жили. Когда он был маленьким, как я сейчас, то был весёлым, а потом повзрослел и, как и все взрослые, стал грубым и неинтересным. Почему со взрослыми так случается? Мама говорит, что это из-за того, что он много пива пил. А ещё мама говорит, что нужно быть сильными и мужественными, как солдаты, которые защищают нас от войны. Я очень жду, пока закончится война и ты приедешь и научишь меня быть таким же. Чтобы мама гордилась мной…

Кілька десятків уривків з листів і справу зроблено — волонтерки знову їдуть з гуманітаркою, тепловізором та відеозверненнями, що розчулюють до сліз.

–       Сподіваюся, спрацює, — зітхнула Анна

–       Все буде добре, — підтримала подругу Софія

Цього разу вони не поспішали. Тепер вони думали не лише про братів, а про тих, хто в халепі, про тих, кому місцеві возять випивку на замовлення та за захмарні гроші. І от знову на перехресті стоять чоловіки, а поряд — таксі. Анна не витримала. Навіть французьке коріння не додало їй стриманості і дівчина вилетіла до таксистів.

–       НЕГАЙНО ЗАБИРАЙТЕСЯ ЗВІДСИ! Вони тут вашу землю захищають, а ви їх в могилу горілкою завести хочете!  Їдьте додому і про вас ніхто не дізнається. А інакше — ОБСЄ буде тут через півгодини і вас посадять. Я вам це обіцяю.

Софія трохи зніяковіла від такої реакції подруги, проте зупинити її не наважилася. Вона розуміла, що та робить все правильно, а інакше цих “постачальників рідкої смерті” не позбутися.

–       Однією проблемою менше, — подумали дівчата, доїжджаючи до місця призначення.

І справді, того дня їм все вдалося. Патріотичні заклики дітей розчулили солдатів до сліз. Вони розуміли усе і без додаткових коментарів, проте волонтерки, які взялися за цю справу, вирішили довести її до кінця.

–       Хлопці, наша країна — це ви. Ви — її дзеркало, сила і душа. А якщо хочете пропити і країну, і своїх рідних, і усіх нас, то навіщо ви тут?

–       Думати треба на тверезу голову. І захисники Україні свідомі потрібні. — продовжила думку подруги Софія, —  А ви ж за горілку не тільки Донбас, а й всю країну продати готові. Робіть свій вибір зараз, хлопці, бо інакше — у нас з вами немає майбутнього.

Солдати плакали і їх не рятувала ні вогнепальна зброя, ні бронежилети. Їхній розум посвітлішав, а душа наповнилася новою тривогою, тривогою  за майбутнє, та ще вірою в те, що вони вирішують не лише хід війни, а набагато більше — майбутнє країни та її народу.

Під вечір солдати наговорилися з дівчатами вдосталь і навіть наважилися записати відеозвернення, як лист-відповідь своїм маленьким друзям по листуванню. Випити, чомусь, перехотілося.

Ніч була місячною і наздвичайно зоряною. Волонтерки дуже швидко і без проблем дісталися дому. Війна не закінчилася, та свою маленьку солдатську перемогу, своє звільнення з полону алкозалежності святкували уже сьогодні.

Теги:

Комментарии

Оставить комментарий


Приеднуйтесь

Партнери сайту

Черкасская мебельная компания Bro.

Счетчик