Sunday, September 23rd

«Ми віримо в любов на все життя»: пари, які прожили 50 років разом

26.02.2018 12:060 комментариевПросмотров: 1
«Одне діло: закохався і через два роки розійшовся. Якщо з роками все добре – значить, це справді кохання»

Неля Степанівна: Познайомилися дуже просто – ми з першого класу разом вчилися. Звісно, вже коли стали дорослішими – у класі сьомому – пробігла іскра. Почали потрошки зустрічатися. У нас було багато спільного: він – спортсмен, я – спортсменка. Скрізь разом: на всіх волейболах, баскетболах, легкій атлетиці. Наш клас був основний у школі по спорту. І так на ґрунті спорту почалися цукерки-квіточки.
Закінчили школу, продовжували зустрічатися. Я з першого разу не вступила до інституту, відразу пішла працювати в проектну організацію, а Вітя пішов на завод. Після того я вступила на вечірнє відділення до економічного інституту, а Вітя пішов на два роки в армію. Коли він повернувся – ми вирішили продовжувати далі.

У 1969 році вирішили одружитися. А тоді черга була в ЗАГСі, щоб одружитися в п’ятницю чи в суботу. У лютому ми подали заяву аж на 2 серпня. Одружувалися, ще коли Шоколадний будиночок був ЗАГСом. Весілля десь на 100 людей, гуляли тут (у будинку – ред.). Був дерев’яний настил, щоб мали де танцювати, і всі витребеньки, які роблять в Україні – наступного дня тачками катали наших рідних, наче вони наречені. Дуже гарне весілля було. До мене навіть приїхала подруга-француженка з Парижа.
І так зачепилися, хоч за гороскопом ми не сходимося. Завдяки терплячості й тому, що ми поважаємо одне одного. Ми дуже протилежні одне одному. Якщо люди однакові, то, мабуть, не сходяться. Один повинен доповнювати другого. Єдине, що у нас спільне – ми не вміємо лаятися. У нас максимум – надутися одне на одного і не розмовляти деньок.
Діти дивляться на те, як батько з матір’ю ставляться одне до одного, і так само намагаються зробити у своїй сім’ї. Якщо не бачиш поганих моментів у своїх батьків – ти їх і не повторюватимеш сам.

Надія Григорівна: Починаючи з 18 років, я працювала-навчалася, працювала-навчалася. Я тоді жила у Львові і працювала в обласній клінічній лікарні. Самі розумієте, не було куди ходити. І от я повертаюся з університету ввечері, сідаю в автобус, а тут такий красень. По суті, не я з ним, а він зі мною познайомився. Я заходжу в автобус і кажу: «Проїзний», а він мені: «А покажіть!». Так він дізнався моє прізвище. Потім виявилося, що ми живемо на одній вулиці.Коли б я не прийшла на зупинку – завжди і він там був.Так ми зустрічалися з осені до березня, а тоді одружилися.
Чоловік – військовий, його постійно переводили. Зі Львова в Підмосков’я, відтак у Москву. Там я працювала науковою співробітницею в інституті. Працювала багато з радіоактивними елементами й отримала захворювання крові. Мене поклали в профпатологію і сказали, що я не можу жити в промислових містах. Нам довелося переїхати з Москви в Білорусь. Але він же військовий, тому потім ми переїжджали в Угорщину, в Крим, а потім вже в Київ.
Куди чоловік – туди і я, от і вся наша любов. У нас не було допомоги ні від кого, все самі. У нього – ні батьків, ні брата-сестри. А я з багатодітної сім’ї, дев’ята по рахунку. Усього самі добивалися. Нас у молодості навіть вважали братом і сестрою, такими схожими ми були. Якось нас навіть таксист спитав: «Це ваш старший брат?». Дуже важливо розуміти та поважати одне одного.

Юрій Павлович: Мене з нею познайомив львівський автобус. Заходить симпатична дівчина, каже: «Проїзний». А я що? Кажу: «Покажіть!». Вона з такою злістю мені його показала, але я запам’ятав усе, що там було написано. Але чому я її запам’ятав? Подивився на неї і подумав: «Красива, мені підходить». Що вона подумала – я ще досі не знаю. Отак і познайомилися. Що я їй зіпсував життя – це вже інше. Вона навчалася в університеті, а я був військовим. Мене відіслали в Москву – я її туди з собою забрав. Дуже хвилювався, що навчання в університеті їй ламаю. Навіть начальство просив, щоб скеровували туди, де є університет. Любов це? Не знаю, як на мене – це звичайна повага одне до одного.
Ми переїхали в Москву, вона влаштувалася на роботу. Одного разу приходить додому і каже, що в неї заклинило лічильники. Я питаю: «Які лічильники?», а вона: «Гейгера» (детектор радіоактивного випромінювання – ред.). Її обстежили і повідомили про дуже сумну картину. Зазвичай діагноз кажуть не хворим, а їхнім рідним. От і мені сказали: «Ви ж військова людина, самі розумієте, що таке робота з радіоактивними елементами. Не знаємо, скільки протягне, але їй буде краще подалі від промислових об’єктів». Довелося кидати кар’єру і переїжджати. У такий момент я дізнався про свою дружину більше, ніж за всі попередні роки. Думав, що так і закінчилося наше спільне життя. Але я сказав: «Будемо боротися за життя».
Любов проглядається по життю в стосунках між людьми. Одне діло: закохався і через два роки розійшовся. Якщо з роками все добре – значить, це справді кохання. Спочатку закоханість, далі – звикання, потім – допомога по життю.

Ніна Іванівна: Ми земляки, з Полтавської області. Тільки він старший трохи. На всю Гребінку (місто у Полтавській області – ред.) знали його, знаєте ж, як то буває у невеликому селищі. Я закінчувала школу, а він уже працював. І от ми і познайомилися, повлюблялися.
Анатолій Олександрович: Я їхав з роботи з другом, а вона йшла зі школи.
Ніна Іванівна: Я десятий клас якраз закінчувала, а він йшов з товаришем. А той товариш зі мною в одній школі вчився. Так і познайомилися. От вам і кохання з першого погляду на все життя.
А потім, як сказати. Він пішов в армію, служив три роки. Після армії повернувся – і ми пішли і розписалися. Він вирішив влаштуватися на роботу в Росію. Я поїхала з ним, там у нас дочка народилася.
Ми віримо в любов на все життя. Витримали ж стільки років і не помітили. У нас нещодавно було «золоте весілля». Як доживемо, то ще посвяткуємо. Головне – вміти пробачати. Не завжди чіплятися за кожне слово. Десь промовчати, десь уступити.

Анатолій Олександрович: Найскладніше – це старість. Кажуть, це гірше за війну. Бо після війни можеш живим залишитися, та ще й нагороду отримати. А при старості ніяких шансів.
Ніна Іванівна: Коли старість настає і здоров’я підводить – це вже cерйозні складнощі. Тут ще як хто переборює – це теж багато значить.
У нас було багато стресових моментів, які ми пережили разом. От, наприклад, у нас дочка виходила заміж у день аварії в Прип’яті. А до нас приїхали гості! Ми тієї ночі все одно провели весілля, вже як було. Уявіть, для молодих це була така «закалка».
Коли ми їздили в поїзді, нам часто казали: «Ви такі схожі!». Це і візуально, і риси характеру, і ставлення. Багато спільного з’являється. Мені навіть сусідка казала: «Я вот смотрю, в нашем доме самая красивая пара – это вы».

Комментарии

Оставить комментарий


Приеднуйтесь

Партнери сайту

Черкасская мебельная компания Bro.

Счетчик