Sunday, August 20th

Інтервью з черкасских художником Павлом Миколайовичем Солощенко

12.08.2014 01:180 комментариевПросмотров: 187

Павло Миколайович Солощенко

Раніше на сайті була опублікована новина, про виставку християнських картин Павла Миколайовича Солощенка. Виставка розпочнеться з дня на день. А для того щоб зацікавити вас цим заходом було прийнято рішення взяти інтерв’ю у Павла Миколайовича. Отже, текст інтерв’ю.

Розкажіть про себе.

Не знаю, що говорити про себе. І не знаю навіщо. Ще й у такий час.

Розкажіть, як ви стали на творчий шлях.

Малював скільки себе пам’ятаю, дома, в гуртках, в студіях, в Заочному Університеті Мистецтв, де навчався, коли ще вчився у школі. Десь між 7м і 9м класами вже відчув себе у творчості. І дійсно тоді малював весь час. Навіть, коли йшов дорогою, на вулиці, на базарі, у школі, на роботі. На невеликий портрет олівцем вистачало кількох хвилин. Отже, в останніх класах середньої школи я вже був у творчості по вуха.

Розкажіть як ви, будучи успішним художником — прийшли до віри в Бога.

У ті часи говорили, що художники – «нерви» епохи. Тоді любили патетику і я вважав ці слова ідеологічною провокацією. Та пізніше побачив підтвердження. Художник (не знаю, може не всі) — чутлива особа. Це і його «образотворчий потенціал», і його проблема. Тому мені важко зрозуміти, як він з його чутливою душею може задовольнитися світом і жити без Бога. Я не міг. Душа сумувала, і підсвідомо шукала більшого, ніж те, чим я жив і що бачив навколо. Тоді я жив на Донбасі. Майже в 30-річному віці несвідома, апріорна, глибинна жага по Богу стала дуже гострою. Хоча зовні був творчий підйом, виставки, став відомим, були друзі, — інтелектуальний, відносно моральний радянський бомонд. Та ні відносний успіх, ні насолода творчого процесу не заповнювали внутрішньої порожнини.

Дивлячись у минуле, бачу себе як невеличку порожисту річку, яка вважала, що пливе куди хоче, але, насправді (і на щастя), впливла в Океан, в Присутність Бога.

Як змінилась ваша творчість, після того як ви зустрілись с Богом?

Моя творчість перейшла у іншу фазу. Життя змінилось, порожнина заповнилася смислом, світлом і миром. «Зустріч з Богом» — це не метафора, її реальність відчутно і змістовно увійшла у мою сутність. Здається, я тоді навіть забув, що мистецтво мало таку цінність для мене. Почалася, так би мовити, творча робота над самим собою.

Якраз того року отримав диплом художника-графіка у Львівському Поліграфічному Інституті. Але я не бачив, де мені, Божій дитині, є місце у тому соціумі, де віруючих таврували як ворогів суспільства. Працював художником-конструктором в архітектурі і промисловості (поки була промисловість). У суворих умовах тодішньої баптистській церкви мистецтво не уявлялось.

Зараз я хочу згадати про вашу виставку.

Як довго ви працювали над картинам які будуть демонструватись на виставці. Скільки часу в витрачаєте на створення однієї картини.

Після 20-річної паузи, вже під час «перебудови» почав поволі малювати акварелі. Згодом у Черкасах вийшло 4 виставки. Сотні переважно невеликих творів розбіглося по всьому світу. Залишилося кілька таких, що написані у часи, близькі до 2000-го, але більшість з наявних створено пізніше. Особливо — у 2013-2014 роки. І я чесно вважаю це чудом. Якби Бог не дав мені цей «прорив», не знаю, чи думав би тепер про виставку взагалі.
Праця над картинами – суттєвий, але рідко легкий процес. Бувають паузи, сумніви, пошуки подальшого шляху. Тому деякі твори тривають роки («Критерій любові», «Згадати минуле», «Мотивації Зустрічі»). Принаймні — місяці. Лише кілька невеликих робіт узяли менше місяця.

Часто після закінчення, через певний час повертаюся до них знову, допоки вже нічого не можу побачити для подальшого вдосконалення.

Що для вас значить ця виставка?

І на це запитання важко знайти слова. Можливо, вона означає, що Господь ствердив моє право на творчу працю? Дійсно, це Він дав мені зробити і приготувати для експозиції те, що я маю зараз . Навіть трохи відчув себе Авраамом, у якого в 100-річному віці народилося дитя. Без Його допомоги не уявляю, як можна було б подолати диктат душі. Щоб не вона керувала процесом, хоча є його співучасником. Це не просто, була боротьба. Але без Бога це було б неможливо! Отже, виставка, ще до свого відкриття пройшла через дисциплінуючі випробування. Зовнішні, а також внутрішні. Для мене величезне досягнення у тому, що більшість картин цієї виставки я робив з Богом.

Розкажіть про ваші картинки. Робота над якою картиною справила на вас найбільше враження.

Дуже небезпечне запитання. Бо якщо хоча б коротко відповісти на нього, не вистачить тижня щоб прочитати. Це жарт. Але для мене таке запитання трохи подібне тому, якби спитати багатодітну матір: «які пологи з усіх, що ви мали, вас найбільше вразили?».

Це не те, що можна зараз згадувати легко, відсторонено, за чашкою чаю. Може, пізніше… Більшість картин пройшло через своєрідний «кризовий» період. «Шкуродер», як кажуть спелеологи. Я рідко «планую» роботу. Мені природніше йти навмання, інтенціально. На рівні духа. У залежності від Того, Хто може дати напрямок, покаже наступний крок. Це мій шлях. І, сподіваюся, Його шлях щодо мене. У інших інакше.

З мого досвіду часто «вага» мистецтва ближче до ваги хреста, ніж до ваги медалі. Не можу сказати, що я від цього у захваті. Особливо зараз, коли країна веде вимушену війну за незалежність. Але приймаю. Це ж мій шлях. От зараз прийшла думка, що праця над картиною інколи нагадує процес освячення. Хто знає, той зрозуміє.

Що мотивувало вас організувати виставку своїх творів?

Мабуть художник – особистість соціальна, хоче він того, чи ні. Як і, вибачте за порівняння, пророк, або проповідник. Коли кількість готових творів збільшується, і бачиш, що ти маєш певну добру змістовність у творах, поділитися тим з людьми – природне бажання. Саме для цього існують музеї, галереї, виставкові зали. А також, естетичні почуття людей. Мистецтво адресоване людям. А найкраще, коли – і Богу. Колись, стоячи перед «Пьєтою» Мікельанджело, вражений до сліз цим шедевром, я шкодував, що був один і не було з ким поділитися почуттями.

На фото « Пьєта» Мікельанджело.
Пьєта

Які у вас подальші плани, ви плануєте демонструвати ці картини в інших містах України.

Ні. Вони відразу поїдуть не «Сотбіз» (не лякайтесь, жартую). Дякую за комплімент. Але, враховуючи мій молодий вік, можливості, 40річний духовний і поважний життєвий досвід, такої думки — до усвідомлення змісту цього запитання,- не було. Що дасть Господь, що Йому до вподоби, те хай і буде. Наразі є запрошення ще у два місця у Черкасах

Якщо я не помиляюсь, то у вас є одна картина, створена по мотивам останніх подій в нашій країні – майдану. Що це за картина, як вона з’явилась, що ви хотіли через неї сказати.

Навряд чи я наважився б свідомо планувати образотворчий відгук на ці події, але, обмислюючи запитання, згоден, що Майдан і подальші події в Україні не могли пройти повз душу. (Згадайте про «нерви епохи»…) Хоча я старався «погоджувати» усі теми, бо взагалі не хотів іти за власною душею.

Думаю, до подібного плану картин можна віднести такі: «Останні хвилини тиші», «Мотивації Зустрічі, або Мрія про Україну», «Голодував був і ви нагодували Мене?», «Самітня наречена»(можливо), «Берег Сіверського Донця після бурі» і особливо, вважаю: «Не помістився у наміри». «Вареники з вишнями» теж про це, хоча написана давно, під час інших драматичних подій. І в інших творах, написаних ще до початку майдану, можна побачити зв’язок з цими подіями…

Як ви вважаєте, практика християнського життя заважає формуванню творчого потенціалу, чи навпаки? В Біблії є багато повчань про смирення та дисципліну, що, зазвичай, важко сприймати творчим людям, що прагнуть творчої реалізації.

Дякую за серйозне і дуже складне запитання. Про це важко відповісти двома словами.

Вважаю, Біблія, Старий і Новий Заповіти відкривають правдивий шлях розвитку і практичної реалізації таланту, творчого потенціалу. Це і логічно, адже всі знають, що талант (не здібності, або певна обдарованість, що є у всіх – у тому чи іншому прояву життя — а саме талант) від Бога. Нагадаю про Божий наказ Мойсею щодо Веселіїла та Аголіава. (Вихід 31:2 та ін.). Але я не вірю, щоби без Божого Духа і тривалого біблійного виховання самого себе це можна здійснити. Ще й як написано до Ефесян: «Шукайте пильно того, що Господеві подобається».

Інколи здається, що «ліниві і лукаві раби», роблять усе можливе, щоби ті, хто дійсно мають таланти, не могли їх «пустити в оборот». Може я помиляюсь, але, за рідким виключенням, людство боїться «живих» талантів і визнає, коли їх вже немає. Ця проблема стосується і України. Багато з її видатних особистостей «проявилися» лише на чужині. Сподіваюся, прийшов час змін.

На мій погляд сучасне християнство так само не знає, що робити з талантами і цілком задовольняється доморощеною субкультурою, створеною «під себе». Згадаймо давнє минуле: Лише на перший Храм знайшлися майстри. Вже Соломону прийшлося шукати їх за кордоном. Звісно, ця тривала зневага до «мудрих серцем» має якесь пояснення, але згідно Біблії вона є небезпечною: «безбожні кружляють навколо, бо нікчемність між людських синів підіймається» (Пс.11/9).

Талановита людина – не прогнозована і не зрозуміла. Її важко вставити у «квадрат» суспільних очікувань. Може, навіть, неможливо, бо для неї це тюрма, хоча іншим «квадратне» життя може правити за рай, — гляньте на сучасну Росію. Хоча талант може працювати і в жорстких системах (Египет, Вавилонія, Греція, але не там, де тиснуть дух: древня Палестина, примітивне поганство).

Багато років тому, намагаючись «об’єктивізувати» це питання, занурився у Євангеліє: Ісус Христос був видатною Особистістю, «талантом», чи пересічною, але наповненою Духом, що просто діяв через Нього? Я мав страх Божий, був щирий і готовий до будь-яких висновків. Незабаром я усвідомив відповідь, для мене вона очевидна і досі, але важка для розмови.

Отже, перша проблема – важка соціальна реакція на справжній талант, на потужний, дарований Богом творчий потенціал (бо підробок безліч; бувають вони і в церкві).

Друга стосується здатності самого носія таланту пройти свідомо, цілеспрямовано, біблійно — очищення і освячення, щоби не власне «его» або амбіції ним керували, а дух. Адже Слово і дух зобов’язують таку особистість пройти через самозречення (Мат.16/24), щоби Творець міг скористатися нею як Своїм знаряддям, як скористався Веселіїлом. Це легко вимовити, але дуже, дуже важко втілити. Принаймні, за моїм власним досвідом, і досвідом моїх спостережень. «Акторів» і «акторок» багато, мало Божих вибранців. А лише про них мова.

Отже, самореалізація – небезпечне слово. Талант має бути проявленим, дати «плід». Але назвати цей прояв «самореалізацією» – значить вивести його за межі правдивого християнства. Так зробив Адам! Так роблять і безбожники. Навіть серед них є люди, які розуміють хибність егоїстичного шляху. За моїм досвідом, бажанням самореалізації страждають не стільки творчі (талановиті) особистості, скільки недалекі, «плотські» (найгірше – «душевні») люди у церкві. Це і частина «ДВР-івців», які вважають церкву власним полігоном самореалізації, особливо, якщо їхні батьки належать до церковної «еліти». І люди з кримінальним минулим, які рідко дають Богу себе зламати. І просто самовпевнені свавільці, що маскуються під «своїх».

Смирення і дисципліну якраз неважко сприйняти таланту, це і є його шлях! Але носій таланту і талант – не те саме. Талант духовний, і рідко знає напевно, що він талант! Лише недолугість вважає, що їй море по коліна! Серйозну майстерність не здобудеш без смирення, дисципліни, праці «у поті лиця». Я вже не кажу про визнання. Це зовні здається, що він пирхає поверхнею життя. Така уява далека від правди.

Не чув я, щоб хтось фахово досліджував цю тему…

Як ви вважаєте, ця виставка здатна вплинути на християнське життя мешканців нашого міста? Що б ви хотіли побажати мешканцям нашого міста?

Я дійшов висновку, що Всевишньому подобається діяти через людей. Поза сумнівами, мистецький вплив повинен бути на Божому боці. Він дійсно потужний – побувайте хоча б на концерті «Піккардійської терції» (я говорю про мистецтво відповідного рівня).

Я зробив, те, що міг, вклавши усі сили, усю душу. Але не мені судити про вплив. Може про це трохи дізнаюся через щирі і правдиві відгуки? Вплив залежить не тільки від митця, а й від здатності глядача адекватно сприймати. Геній Рембрандта не відчули його сучасники.

Хочете притчу про «вплив»: питає муха бджолу: «ось ти сіла на гілку, це для збільшення її врожаю?» — «Ні, просто втомилася, бо багато несу, а мопеда не маю».

Побажання мешканцям міста? Хіба я поп-зірка, або відомий священик? Більшість черкащан навряд чи знає про моє існування.

Що ж стосується церков… До речі, це перший випадок, коли у християнському середовищі мені надано слово, саме як художнику. То я почуваюся трохи як бомж у «Сільпо». Що ж я можу сказати «своїм»? Вони усе і без мене знають! Наприклад, що ми переживаємо важкі часи, і треба бути пильними до власних шляхів! Що небезпечно захоплюватися собою, довіряти собі. Або, хіба не знають, що нам так потрібні людяність і здоровій глузд? І що не варто їх міняти на блискучу мішуру так званих «богословських знань», які часто вимивають зі свідомості смирення.

Переконаний, що знають і більш глибоке і відповідальне, а саме, — що не достатньо уваги до Ісуса, до пізнання Його у церквах, навіть у тих, що вважають себе духовними. Я не можу повірити, що несвідомо (хіба Дух про це нікому не нагадує?!) не надається право Господу Ісусу Христу діяти в церквах за Його власною волею. А через те нема і пробуджень! Якщо вони все це знають, то що я можу додати?? Просити, або вмовляти: «Дайте, будь ласка, Йому це право, не ворогуйте з Ним через те, що Він не такий як ви, або ваші уяви про Нього»? Та хто ж я такий, щоб мене слухали — чи як проповідника, чи як художника?

Ось лише це наважуся сказати: Не вважайте мене за ворога через те, що інколи говорю, як думаю, і малюю, як бачу.

Я знаю що Ви багато подорожуєте. Як давно Ви почали це робити. Скільки у Вас було туристичних походів і які були самі цікаві і складні походи?

У радянському «таборі», слава Богу, деяким неквадратним громадянам давали у такий спосіб ковтнути волі. Попри прес пропаганди не всі вважали раєм ту циклопічну казарму.

Це почалося в дитинстві. Можливо через те, що за сумлінну і активну поведінку у школі мене відправили у дитячий туристичній табір на Азов, де я й пізнав перші походи.

За 32 роки подружнього життя, було, мабуть, більше сотні походів. На загальну відстань, яка, приблизно, дорівнює довжині екватора.

Цікавими вони були усі, а найбільш – гори Туркменії, Дагестану, окремі Кримські і Карпатські походи. З водних — байдарочні походи річками Заполяр’я, Півночі, озером Імандра. З українських – річками Смотрич, Збруч, Дністер, Случ, Сула, Псьол, Гірський Тикіч. Найскладнішими з водних походів були походи Південним Бугом у велику воду. Особливо Мигійські пороги і страшний Гард – які ми проходили тричі. Як не дивно, одним з найбільш суворих походів, був похід Арабатською стрілкою. Перед тим я «відчув» у дусі «умови походу». Це стосувалося в основному мене. Але моя дружина без вагань прийняла свою частину. Практично, це були умови посту, стриманості у всьому. Навіть рішення просто стати перепочити, ми повинні був приймати в дусі. І наслідком цього інколи були важливі для нас у тих умовах чуда.

Один раз за 7 днів я міг вільно напитися води. Такою смачною вода була лише ще один раз: у Туркменії. Я дуже вдячний Богові, і радий, що ми це витримали і пройшли.

Узагалі, майже не було походів без випробувань, але для нас було головне, що у цьому був Бог. Я це знав, і знала це моя дружина. Це було для нас найбільш принциповим. Я не уявляю собі, як можна ходити в поход ради душевного задоволення, або якихось релігійних новацій.

Як ці подорожі впливають на вашу віру та на вашу творчість?

Ми подорожували удвох. Рідко — я один. Ще рідше утрьох. Коли більше людей, вже не відчуваєш так гостро те, що важко формулювати в слова, проте легко «чуєш» духом. І не відчуваєш в більшому колі людей ту залежність від Бога, яка не нищить, а формує у смиренні тебе. Там за день-два зникає вплив цивілізаційний: і світська і релігійна його складова і ти починаєш бачити усе, як воно є, тобто, правду. Вважаю, що цю можливість давав нам Бог, це була Його школа. Ми ж усі піддаємося впливу, непомітно втрачаючи об’єктивність і здоровий глузд. Відома «закваска» діє і зараз. Або будь черствий релігійний функціонер, або ліберальний (садукейський) «мирянин»…

Монахи відновлюють і вдосконалюють свою віру у печерах, ми – у походах. Так мені здається. Там відновлювалось також творче бачення, я «заряджався» правдою природи, її імпресією, «духовним наповненням», що важко набути у місті. Зробив собі невеликий блок, мінімальний набір фарб і малював етюди, які пізніше ставали основою картин. В останні роки перед Майданом, однак, малювати природу стало важко. Таке враження, наче сам світ природи став, вибачте, «занечищеним». Я вже не міг відчувати у природі її трохи сумуючу духовність (чи душевність), як раніше. А навпаки: людську жадібність, черствість, нахабність, пихатість і байдужість – як до країни, так і до її людей. Пейзаж – моя головна тема – втратив зміст. Наче хтось висмоктав з нього внутрішнє наповнення, — як це буває з розпусною людиною.

В останні місяці, здається, щось змінюється. Не можу сказати, чи очищення, чи поступове наповнення новим змістом. Але стало легше! Дякую Богові! І тим героям, які полягли за це… Здається, відбувається «перезапис землі». Можливо, стирається поволі «запис» тотального беззаконня, а натомість записується щось інше?.. Нажаль — горем, втратами, кров’ю, стражданням, війною.

Не знаю… Я не втрачаю надії. Тому що Бог – є! І мені здається, напевно, що я бачу прояв Його присутності в Україні. До речі, про це я і малював. «УЯВА ПРИСУТНОСТІ.»

Дякую за відповіді.

Дякую.
Павло М. Солощенко.

Задавав питання В. Романенко.

Комментарии

Оставить комментарий


Приеднуйтесь

Партнери сайту

Черкасская мебельная компания Bro.

Счетчик